Марчук-символіст

slide

Історії цих картин є прикладом того, як художник сприймає дійсність у період свого становлення (1965 – 1980 роки). Після одинадцяти років освіти у мистецьких навчальних закладах,  Іван Марчук проголошує: «Я – єсмь!» і розпочинає довгу творчу подорож.

Саме тоді художник переїжджає до Києва, де відбувається його перша хвиля непорозуміння з  Радянською владою, з’являються перші шанувальники, яких згодом стає все більше. Марчук отримує народну любов, навіть будучи  забороненим художником. З вибухової суміші подій минулого та теперішнього народжуються образи, які згодом оживають на полотнах, закладаючи основу циклів «Голос моєї душі», «Стомлена мелодія», «Сліди залишені вітрами», «Осіння мелодія», а також знаходять втілення у картинах-притчах раннього періоду.

Варто зазначити, що істотний вплив на формування особистості митця мало його дитинство, в якому було закладено фундамент для майбутньої творчої діяльності. Тому багато символів художника беруть витоки з народних українських традицій: від простого сільського побуту до народних обрядів, біблійних сюжетів.

Наїв

Люди на полотнах Івана Марчука зазвичай сумні і дивакуваті, вони нагадують персонажів української казки. Іноді художник зображує їх у жанрі наївного мистецтва.  Наприклад, як на картині «А це – ми» (1967): трохи перелякані та кумедні типові українські селяни тримають у руках інструменти для землеробства. Палітра кольорів дуже стримана, це передає аскетичне ставлення селян до життя, лише деякі елементи одягу акцентовані та яскраві: наприклад, пасок одного селянина, що резонує з капелюшком другого, і навпаки. Голови селян у формі геометричних фігур влучно передають особливості характерів селян. Перед глядачем наче постає невеликий узагальнений портрет українського селянина.

Такими ж дивними постають жінки на картині «Сільська ідилія» (1966). Зіткані з геометричних поєднань у вигляді суконь-квадратів та хусток-ромбів, вони, витріщивши очі, дивляться у далечінь: чи то на споглядача картини, чи то у майбутнє. Обидві жінки непропорційними до тіла руками тримають символ злагоди і життя у селі – молоду корівку.

Темно-зелена земля по якій жінки ступають босоніж, наче зливається в один суцільний простір, що лише в одній лінії переривається заходом сонця, який майорить десь у далечині. Ворон на картині летить додолу, з неба до землі: це лише підтверджує умовність простору, у якому перебувають персонажі. Жінок оберігає прадавня маска-тотем, походження якої важко уявити. Умовність простору та поєднання ключових сільських образів підштовхують глядача сприймати картину у метафізичному сенсі.

«Наївні» сцени Марчукової творчості бентежать глядачів своєю простотою і глибинністю, вражають своєю автентичністю. Ці картини стали однією з візитівок художника, споглядаючи їх, можна легко зауважити – їх створив саме український художник.

Картини-притчі

Графіка Івана Марчука – унікальне явище раннього періоду творчості. Чорно-білі сцени, в основі сюжетів яких лежать алегоричні притчі. Марчук писав їх тушшю, переважна більшість цих творів невеликого формату.

Саме у цих роботах Марчук втілив себе як художник-символіст. Так, на картині «На своєму місці» (1966), ми бачимо зачинених під великим замком тоталітарної системи українських селян, які уособлюють один з найуразливіших прошарків суспільства. Людей біля церкви (це важлива деталь, зважаючи на місце релігії у Радянській ідеології), художник помістив не у самому замку, а в його тіні, цим самим підкресливши тему «скелетів у шафі». Замок виступає символом зла, що завмер поміж різних світів, ключ від якого загублено на невизначений термін.

Образи і символи уособлюють глибинне коріння генія Івана Марчука, актуальні й в сьогоденні, вони знаходять вираження у різних формах і періодах творчості митця.

Сюрреалістичні мотиви

            Значний вплив на художника мали тенденції шістдесятництва. Мистецькі кола у цей період відчули присмак лібералізації. Чимало художників отримали змогу надихнутись мистецтвом авангарду. Проте наслідувати, а не копіювати – таким було кредо художників.

Ця хвиля не оминула й Марчука: на деяких полотнах глядач потрапляє у підсвідоме, сни художника. Фарби стають занадто яскравими, поєднання – абсурдними.

Так, картина «Сон є сон» (1967) лише однією своєю назвою не залишає споглядачеві жодних сумнівів у тому, що його бачення не має меж та кордонів. У просторі, що умовно можна назвати небом та землею, лише з огляду на відповідність кольорів (блакитний та брунатний), на першому плані – втомлений білий кінь, на другому – дерево з головою афроамериканця замість крони, що водночас плаче і посміхається, не бажаючи приймати свою долю.

І якщо у «наївних» сценах ми зустрічаємось з Марчуком, як з суто українським художником, то у сюрреалістичних мотивах яскраво виражений Марчук-космополіт. Несподіваний у своїх пошуках, художник втілює непоєднувані риси.

«Голос моєї душі»

Фундаментальним у творчості Івана Марчука є цикл його робіт під назвою «Голос моєї душі». Сам художник зазначає, що він наче стовбур, з якого ростуть інші гілки-цикли. Голос Марчукової душі бере свої витоки з 1965 року і знаходить продовження у сьогоденні. «Голос моєї душі» раннього періоду – уособлення унікального авторського стилю Івана Марчука. Образи «Голосу» є спорідненими до циклів «Осінні мелодії», «Стомлена мелодія», «Сліди залишені вітрами».

На полотнах люди глибоко замислені, вони схожі на філософів-примар, як на картинах «Єдність» (1978), «Опустіле гніздо» (1980), «Бабине літо» (1973), «Відлетіли далеко птахи» (1977). Автор тяжіє до монохромності у них, таким чином, створюючи атмосферу на межі двох світів: видимого людського і потойбіччя.  Люди з  гіпертрофованими розмірами голови схожі на химер, їхні постаті змучені від страждань, вони гуртуються з тваринами, які виступають символами добробуту та мудрості.

На полотні «Опустіле гніздо» (1980) злилися майже усі первинні образи і символи автора. На передньому плані  стара жінка у хустці, мати й господиня, рахує пусті яйця; як відомо, яйце – це символ зародження життя. Позаду неї типове українське село з його стріхами, копицями сіна та глечиками, та двоє чоловіків: один напружено чекає і видивляється, а інший сперся на стріху, його поза пасивна – вони ніби чекають вироку долі. Село постає нереальним, наче уві сні: чоловіки розміром з хату, величезні корови, які є символом злагоди, ворони та зрештою жінка, що сумно тримає на долоні пусте яйце… І лише свічка, як символ надії та прозріння, жевріє на копиці сіна. Якщо вона впаде, то згорить усе село. Чому сумує жінка? Можливо, за втраченими ілюзіями чи надіями, або навіть життями? Хто зна…

Корови і ворони – одні з головних образів, до яких звертається автор у творчості. Корова в селі могла прогодувати цілу родину. Тож не дивно, що на картині «Біля джерела життя», корова постає символом божественного начала. Марчук зізнається, що в дитинстві завинив перед воронами, скидаючи їх гнізда. Проте згодом,  вони потоваришували, художник і по цей день їх годує, спілкується з ними та зображує на своїх полотнах. Адже ворона – це символ мудрості.